Сьогодні зустрів чувака, якого не бачив років десять. Колись навчались разом у школі. Зустрічі дуже зрадів. І хоча ніколи особливо не товаришували (ну, горілку та портвейн разом пили - ну і що?), все одно зрадів - старим знайомим завжди радію, а з кожним роком ця радість навіть зростає, бо не молодіємо, а навпаки. Така собі примара з минулого...

Але після кількадесяти хвилин спілкування стало сумно. Бо ця людина ані трохи не змінилась. А це дійсно сумно. Він виглядав виснадженим, втомленим від життя, а оптимізму від погляду у прекрасне майбутнє годі було чекати. Він називає це кризою середньго віку. А я називаю це повною безпорадністю не тільки перед життям, але й перед своїм я - внутрішнім світом, що на відміну від зовнішніх факторів впливу, повністю нам підвладне. Дивним чином враження від розмови підтвердилися фразою з пісні, що якраз грала в магнітолі -" you wait for nothing and it never comes..."

Так, жити так, як тобі наказує життя - це не життя. Не розуміти того, що життя є таким, яким ти його бачиш - це злочин проти себе. Але ж за такі злочини ніхто не карає. І якщо ти цього не розумієш, то навіть не зможеш покарати сам себе.

Life's what you make it - celebrate it

Anticipate it - yesterday's faked

Nothing can change it - life's what you make it

Everything's alright....)))))