професія - провокатор.

Sleepwalker ° 10.05.2011 в 11:42

в переліку професій напевно її не зазначено, але такі люди є. добре, назвемо це покликанням.

цьогорічний день перемоги став дуже знаковим днем. і пахло сьогодні не "перемогою", а радше тхнуло поразкою. найбільше в цьому плані відзначився Львів. купи відео і фото того, що там відбувалося сьогодні, можна знайти в інтернеті. але висновки робляться різні, здебільшого хибні. а насправді це все пояснюється банально: провокація. хто ж ці "герої"? насправді їх двоє.

провокатор №1 - Президент. так званий гарант виступив найголовнішим провокатором. за ініціативи партії, що він очолює, ВР був прийянтий закон, де приписувалось вивішувати радянський "прапор перемоги" поруч із державним прапором в день святкування дня перемоги. закон від самого початку був написаний недолуго із протиріччями щодо Конституції України. ВР закон все одно прийняла, чим збурила більшість країни на сварки і сутички "за і проти". ключовий момент: Янукович закон так і не підписав! результат: прірва між однією частиною країни і другою поглибилась, а Янукович, каґбе і правий - закон таки суперечив Конституції і підписувати його було б ідіотизмом як не крути.

провокатор №2 - партія "Родіна" одеського розливу, ГО "Русскоє Єдінство", разом із сумнівними пропосійськими організаціями з кримською пропискою. це вони збирали і відправляли людей не до Дніпропетровська, не до Києва, а саме до Львова. чому? на вечір 9 травня відповідь більш ніж очевидна. цікаво прочитати думки з цього приводу відвідувчів одного кримського форума - ось тут: http://forum.sevastopol.info/viewtopic.php?f=11&t=348634 "Марш победы во Львове 2011" . багато речей стають зрозумілі- хто туди поїхав і хто їх просто морально підтримує. я розумію, що ВО Свобода - це не інститут шляхетних дівчат і там теж вистачає полудурків. але провокатори знали куди вони їдуть і знали, хто буде їх там зустрічати. тому 100% лежить лише на цих провокаторах.

провокаторам я хотів би дещо стакази. провокатору №1 теж хотів би, але до нього просто не дійде по багатьом причинам. а от № другому сказав би таке. можна по-різному відноситись до цього свята (у мене ставлення до цього теж дуже далеке від канонічного). ви, мерзотники і злочинці, прикрились шляхетним наміром "подарувати ветеранам Львова свято", а як результат відібрали у тих ветеранів свято, перетворив його на пекло. ви прикрились ветеранами, трясця вам, щоб поглибити розкол нашої держави. зпаскудили найзаполітизованіше, але в одночас більш-менш мирне свято. для нас, молодих, це лише сварка з опонентами, а для тих ветеранів це справді святе. може вони і помиляються в своїх переконаннях, але вони в це щиро вірять і вони пройшли це пекло. тепер кожне 9 травня для них буде пеклом, завдяки вам.

все вищенаписане є суто ІМХО автора.

{ 56 Коментарів: }

9 травня. в пошуках святкового піднесення.

Sleepwalker ° 08.05.2011 в 18:05

чудова тут започаткувалась традиція - розказувати про своїх предків, що брали участь у другій світовій війні. ще більше тішить, що не всі обмежуються лише спогадами про предків, але й намагаються дати оцінку тим подіям. а давати є що - не все настільки однозначно, як колись нас навчали в школі, або як навіть зараз, наша рідна влада ставиться до тих подій.

я теж не обмежусь лише оповіддю про дідів. власне, це буде найменша частина мого поста. а що я можу написати, коли дідів у мене було два, в бойових діях брав участь один, а знав я - жодного. отже, один дід жив у глибокому тилу, і працював на заводі по дві зміни, як це переважно робили всі, хто був в тилу. другий дід - киянин, не міг залишатись осторонь, тому воював всю війну. даних про нього небагато - фото з фронту, кілька нагород і розповіді бабусі, які я поки що пам"ятаю з дитинства. дід - Микола Гур"янович, був стрілком на літакові-винищувачі. найбільше відзначився коли брали Кеніґсберґ. війну закінчив на території Німеччини, щоправда, не встиг дійти до Берліна. після війни служив до 1948 року в Німеччині. після повернення до Києва жив щасливо, поки раптом не загинув у 1954. йому було лиш 29 років... от, власне, і вся історія.

а тепер щодо мого бачення тих подій і дати 9 травня, яке вважається святом. більш за все мене зараз обурює офіційна точка зору. мені трошки незрозуміло, чому, наприклад, замість того, щоб об"єднувати країну, за "допомогою" цих свят її намагаються посварити. влада виправдовується: мовляв, ми шануємо ветеранів, їм приємно бачити символи тієї країни. хоча, ветеранові було б приємніше отримувати гідну пенсію і медичне забезпечення. але чомусь на це мільйонів не вистачає. на відміну від виготовлення прапорів. і воно зрозумло - ветеран за свою підвищену пенсію нікому відкатів давати не буде.на ветеранові не заробиш - хіба що витратиш. будь-яка розумна людина зрозуміє, що нинішня влада, не дивлячись на те, що вона вже 20 років розбещена капіталістичними побрякеньками різного ґатунку і вартості, все одно залишається "совковою". совковою в тому розумінні, що, як і колись в ті часи, так і зараз, думає про символи, забуваючи про потреби людей. навіть якщо ті потреби не такі вже й великі, адже наші пенсіонери багато не вимагають.

ще один момент, який мене ставить в тупік: чому дата початку війни у нас і досі вважається червень 41-го? чому не вересень 39-го? чому третина нашої країни вважається історично "загубленою"? це неймовірна, безґлузда історична помилка, причина якої в тій совковій свідомості. ця всідомість дозволяє вузколобо бачити ті події тільки так, як кажуть з Москви, знову ж таки офіційно забуваючи власну історію! і це навіть після того, як Путін офіційно, прилюдно сказав, що війну було б виграно і без України! після подбних спогадів самих ветеранів (див. посилання) http://ukrgazeta.plus.org.ua/print.php?ida=545  але добре, що люди пам"ятають і знають історію, є ще ті, хто самі можуть розказати, тому не все так вже й погано.

не бачу приводу для завтрашнього святкування. українці в цій війні програли двічі. перший раз, коли 8 мільойнів полягли під час війни, а другий, коли ця війна скінчилась, тоталітаризм остаточно закріпився на нашій території, не залишаючи ніякої надії на звільнення. то що ж тоді святкувати?

{ 10 Коментарів: }

Арештована коляда. (увага - багатобукв)

Sleepwalker ° 16.01.2011 в 23:52

я просто мушу це запостити. всім, хто любить теревенити про свободу слова за Союза, дружбу народів і відношення до національних традицій народів, що входили до того Союзу.

за матеріалами http://www.istpravda.com.ua

 

Арештована коляда.

Того дня у Львові та Києві було заарештовано 19 осіб - учасників різдвяної коляди. Їх залякували розстрілом, тортурами, психілкарнями і завданням шкоди рідним. Декого звинувачували навіть у шпигунстві, використовуючи свідчення громадянина Бельгії...

Наближалася 50-та річниця створення СРСР. З перших днів січня 1972 р. КГБ розпочав спецоперацію з нейтралізації людей з відвертою громадянською позицією. Можна припустити, що поширення руху дисидентів псувало імідж держави й було загрозливим для системи.

Спецоперація призвела до масового погрому опозиційної інтелігенції та сотень арештів, засуджень із набагато суворішими вироками, аніж у середині 1960-х рр.

Внаслідок оперативно-розшукових заходів у поле зору КГБ потрапили учасники різдвяної коляди-1972.

Її організаторами була дисидентська молодь зі Львова та Києва, яка чинила  виклик політиці викорінення українських національних традицій, атеїстичною пропагандою, забороною відзначення релігійних свят, зокрема Різдва Христового.

Ініціатором вертепу у Львові стала учасниця правозахисного руху лікар Олена Антонів, колишня дружина В'ячеслава Чорновола. Репетиції відбувались у її помешканні - невеликому будинку на вул. Спокійній, 13    

Ірина Калинець згадує: "Дiм на вул. Спокiйнiй був "пунктом опори", саме там готувалися знаменитi коляди i вертепи 1971-1972 рр., саме в хату Олени поверталися люди з ув'язнення i знаходили там не лише матерiальну допомогу (одяг, грошi, харчi), а й душевне тепло".

В оселі Олени інакодумці вивчали колядки, щедрівки, зносили туди різноманітний одяг, робили маски, перевдягалися. Щоправда, дисидентські вертепи дещо відрізнялись від звичних сучасних, оскільки поєднували елементи Різдвяного вертепу із Маланкою (тобто водіння кози) та Щедрим вечором.

Відтак веселою й гамірною ватагою вирушали вулицями Львова у новорічну ніч, щоб менше наражатися на переслідування владою.

Вертеп у домі Садовських у Львові. Стоять ліворуч: Любомира Попадюк, Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія й Ганна Садовські, Михайло Горинь; сидять — Стефанія Шабатура ("циган"), Мар’ян Гатало, Олександр Кузьменко. Через три дні Стус, Калинець та Шабатура були заарештовані.

Хоча й на Новий рік організовувались партійним керівництвом численні провокації, які б мали перешкодити колядникам.

У середовище дисидентів КҐБ засилало агентів "задля викриття їх антирадянської діяльності". Про це свідчить збережений лист-зізнання Бориса Ковгара - працівника музею народної архітектури в Пироговому - до майора КҐБ Даниленка.

В листі йдеться, що Б. Ковгар отримав вказівку увійти в довіру до дисидентів під час підготовки новорічних вертепів. Однак, коли він побачив, з якими людьми спілкується, то вирішив перейти на їхній бік. Згодом кагебісти помстились йому за зраду, запроторивши у психіатричну лікарню.

 Під час вертепів дисиденти заходили з вітаннями-колядками до знаних людей, наприклад, до Романа Іваничука, Ростислава Братуня, Миколи Петренка, Володимира Лучука, Євгена Лазаренка, Володимири Чайки, Григорія Нудьги, інших письменників і митців.

У вертепах брали участь подружжя Калинців, художниця Стефанія Шабатура, психолог Михайло Горинь та його дружина педагог Ольга Горинь, педагог і літературний критик Володимир Іванишин, Марія Антонів, Марія Ковальська, Ярослав Мацелюх, учителька Любомира Попадюк, художник Богдан Сорока із дружиною Любою, Роман та Леся Лещухи, Марія Гель, Мар'ян Гатала, Ярослав Лемик, Степан Бедрило, Любомир Криса, Раїса Мороз, Микола Білоус та ін.

До наших днів дійшли оригінальні фото колядників, зроблені Я. Лемиком у новорічну ніч 1972 р. (зберігаються у збірці Національного музею "Тюрма на Лонцького").

Загалом у вертепі взяло участь близько 45 осіб, з-поміж них і Василь Стус, який у переддень Нового року приїхав до Львова з Моршина, де тоді лікувався.Перестрівши колядників на вул. Енгельса, Стус долучився до вертепу. Так він зазначив свої враження від коляди: "Ви таки зуміли зберегтись. У цьому ваша сила".

Через кілька днів на Різдво поет приїздив у гості до подружжя Калинців, подарувавши їм збірку поезій "Зимові дерева" і статтю про Тичину "Феномен доби" (самвидав був вилучений під час обшуку квартири 12 січня, тепер зберігаються у фондах нашого музею).

Калинці подарували йому  вишиванку, проте навряд чи він встиг її одягнути, оскільки одразу після повернення до Києва був заарештований.

Зібрані гроші за коляду учасники вертепів планували скерувати на допомогу тодішнім політв'язням та їхнім рідним, на випуск чорноволівського "Українського вісника" тощо. Вже незабаром ці кошти (250 рублів) знадобились для оплати роботи адвокатів на судових процесах...

Проте влада розуміла, що звинувачувати дисидентів у недотриманні атеїстичних принципів радянської держави та відзначенні релігійних свят є дріб'язковим.Для проведення масових арештів не вистачало більш вагомої причини, ланцюжка, який би дозволив довести "зв'язок націоналістичного підпілля в Україні із закордонними українськими центрами та організаціями".

Сценарій т.зв. "справи Добоша" спланували органи держбезпеки, провідну роль у ній відіграв (сам того не усвідомлюючи) бельгійський студент українського походження Ярослав Добош.Він намагався зібрати у Києві та Львові примірники самвидаву, фотокопії "Українського вісника" і вивезти їх за кордон для Українського допомогового комітету та Спілки української молоді, членом якої він був.

Спецповідомлення КҐБ УРСР першому секретарю ЦК КПУ Петрові Шелесту про стеження і арешт Ярослава Добоша (документ зі справи "Блок")

День 4 січня 1972 р. став точкою відліку в проведенні операції проти дисидентів. Добошу не дозволили виїхати з СРСР, його затримали на кордоні у Чопі, конфіскувавши копію "Словника рим української мови" політв'язня Святослава Караванського. Студента звинуватили "у проведенні підривної антирадянської діяльності".

Повідомлення про його арешт з'явилось лише через 11 днів в газеті ЦК КПУ "Радянська Україна". Очевидно, цей час було витрачено на "обробку" жертви та отримання її задокументованих зізнань.

Примітивна авантюра зі "шпигунською" підкладкою дала необхідний результат: 12 січня 1972 р. розпочалася акціяоти провідних діячів опозиції.

Леоніда Світлична, дружина літературознавця Івана Світличного, так описала той зловісний день: "12 січня, 8.15 ранку. Я вже одягнена, збираюся на роботу, приймати іспити в студентів. Дзвінок у двері; як звичайно, відчиняю я. Перед дверима багато людей, показують ордер на обшук... Почався детальний обшук: ретельно розглядають кожну книжку, газету, кожен аркуш паперу. Шмональників семеро (в тому числі і "понятих"-сексотів). У якій справі, що шукають - невідомо.

Забирають книжки, машинописи, купу українського і російського самвидаву, записники, друкарську машинку, радіоприймач, магнітофонні стрічки з унікальними записами Василя Симоненка, Василя Стуса, Бориса Мамайсура... Я напружено чекаю Надійку [Світличну, сестру Івана, - авт.], не знаючи, що в цей час у неї теж роблять обшук, як і в десятків інших людей по всій Україні...".

Після проведених обшуків за гратами опинились лідери дисидентів - Іван Світличний, Василь Стус, Євген Сверстюк, Зіновія Франко, Леонід Селезненко, Леонід Плющ та ін.

У Львові до слідчої в'язниці УКҐБ на вул. Миру (сучасна - Степана Бандери), в якій тепер працює Національний музей "Тюрма на Лонцького", потрапили В'ячеслав Чорновіл, Ірина Стасів-Калинець, Іван Гель, Стефанія Шабатура, Михайло Осадчий, Ярослав Дашкевич.

Упродовж 12-14 січня заарештовано щонайменше 19 осіб: одинадцять - у Києві, вісім - у Львові.

Василь Яківчик, лікар з Городенки, Івано-Франківської області, згадує: "Сумнозвісний січень 1972 р., коли на голови шестидесятників, наших друзів і близьких людей, посипалися жорстокі репресії - арешти, суди, ув'язнення. Багато тоді сімей ув'язнених залишились без годувальників, багатьох репресованих було позбавлено роботи, залишено їх без засобів існування...".

Під час допитів у львівському ізоляторі в Ірини Калинець та Стефанії Шабатури намагались вивідати інформацію про їхні зв'язки з іншими учасниками дисидентського руху (зокрема зі Стусом), обмін самвидавними брошурами, поіменний список учасників новорічної коляди, їхні зв'язки з іноземцями.

Заарештованих дисидентів залякували розстрілом, фізичними тортурами, завданням шкоди рідним і близьким.  Використовували також систему "каральної медицини": деяких, кого було складно звинуватити у порушенні відповідних статей кримінального кодексу, оголошували божевільними та ув'язнювали у спецпсихлікарнях.

19 січня 1972 р. бюро Львівського обкому КПУ заслухало повідомлення начальника львівського КҐБ М. Полудня "Про оперативно-чекістські заходи, проведені 10-13 січня щодо заарештованих Я. Добоша і громадян Львова та області, які займались антирадянською агітацією та пропагандою".Профільним відділам було доручено забезпечити "дотримання необхідного громадського порядку і правильне реагування на проведені органами КҐБ заходи".

Вже за кілька днів - обшуки у домівках інших підозрюваних осіб. Зокрема у поета Григорія Чубая, інженера Атени Волицької (Пашко), працівниці музею етнографії Людмили Шереметьєвої (дружини відомого історика Ярослава Дашкевича) , викладача університету Любові Попадюк, згодом - у мистецтвознавця Богдана Гориня, Ярослава Кендзьора.

Їх неодноразово викликали на допити як свідків під час проведення слідства проти затриманих. Розпочались масові звільнення з роботи, відрахування з вишів.

Львівський обласний суд звинуватив затриманих дисидентів у "виготовленні, розповсюдженні, зберіганні літератури наклепницького характеру, участі у вертепах, ворожому ставленні до радянської соціалістичної системи, ініціативі створення Громадського комітету захисту Ніни Строкатої".

Більшість отримала вирок позбавлення волі терміном на п'ять-сім років у таборах суворого режиму та три роки заслання. Максимальний термін одержав Іван Гель - 10 років суворого режиму та 5 - заслання, бо для "Івана Тиктора українського самвидаву" цей вирок був уже другим.

Головною метою січневих репресій 1972 року була нейтралізація інтелектуальної еліти дисиденства, брутальна розправа з найактивнішими лідерами й залякування решти.

Якщо в січні заарештували двадцять найпомітніших діячів руху, то загалом впродовж 1972 р. було засуджено 89 дисидентів (з них 55 із Західної України). Потім відома дослідниця дисидентського руху Людмила Алексєєва напише: "Арешти виглядали як частина широко задуманого плану з викорінення самосвідомості українців".

Січневий погром 1972 р. й переслідування учасників вертепів перервали традицію публічної коляди на тривалий час і призупинили масове видання самвидаву.

Однак, уже в другій половині 70-х років рух опору відновився з новою силою, і основним інструментом боротьби із системою став відкритий захист прав людини членами Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод.

Марія Гриців
науковий співробітник Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького"

{ 18 Коментарів: }

велоінтеґрація по-українськи.

Sleepwalker ° 29.10.2010 в 23:10

наші блоґери досить жваво реагують на різні, іноді навіть незначущі, події в країні, але наскільки я зрозумів, цю новину пропустили. ну нічого - зато в мене є привід щось надряпати на стіні приватної печери.

отже, в Києві відкрили першу в місті велосипедну доріжку. вау! салют, всім шампанського! нарешті! ну чи не привід втішитись, що ми ще на крок наблизились до Європи? тепер є нагода пішоходу почути за спиною незадоволений дзвінок ровериста, мовляв, якого дідька виперся на мою велосипедну доріжку???

Читать дальше...

{ 81 Коментарів: }

два відео для тих, хто андестенд енґлішес унд французішес)

Sleepwalker ° 18.06.2010 в 01:35

два відео - одне, щоб пореготати і друге - подумати.

про корпоративних дебілів

про злочинців

{ 37 Коментарів: }