....коли ти в стані, що називають станом маніакально - депресивного захоплення дівчиною.... коли стан цей ускладнюється нездатністю побачити її, доторкнутись, пестити і цілувати її.......що може бути гірше? На перший погляд.... Що за безглузде питання! Зміни "гірше" на "краще"!  Подивись моїми очами!

Я бачу і відчуваю - бо я людина. Людина із тіла, що обмежено тонким шаром шкіри, довжиною рук і ніг.... Душа робить тебе ширшим - майже неосяжним! Відчувай душею...ти можеш доторкнутись до зірок, до найглибших і найвіддаленіших куточків Всесвіту! А що вже казати про людину, що напевно пересувається лише по поверхні нашої планети - вона така мала!

Я їду автівкою...вона зі мною і я її відчуваю. Басейн, офіс, торговельний центр, кав"ярня, аптека, вокзал.... вона зі мною,поки я думаю нею і вона не піде від мене, поки я не припиню про неї думати. Ніщо не порушить спокою душі...думок...уяви....

Я іду цим січневим вечором вулицею, падає дощ - це вода ,що ввібрала у себе подих коханої... Я кажу собі - ось вона - впала на долонь молекулою води... Я дихаю одним повітрям з нею... Я дивлюсь душею .... я бачу все.... я заплющую очі, але бачу більше, ніж ті, хто з відкритими... Чи є сенс щось змінювати? Мабуть він є, але навіщо поспішати? Загартовані відчуття можуть насолодити більше ,ніж погляд спраглих кохання очей...чи може кохання загалом?

Знайти речі, що можуть бачити двоє - річ не складна, але дуже романтична. Я бачу той же Місяць, що й вона...  Ті ж далекі зорі... Я дивлюсь на Місяць і знаю, що вона його теж бачить, отже, наші погляди ближче, ніж наші тіла... Це момент щастя...момент усвідомлення можливості польоту і я іду з посмішкою, яка може дивувати тих, хто бачить мене, але вони ніколи не побачать, що ховається за цією посішкою. А за нею - цілий Всесвіт.....